БАТЬКИ НАРОДНОГО ГЕРОЯ УКРАЇНИ

13.10.2017 09:58

Не знаю, чи фото може передати, скільки в їхніх очах  любові й тривоги. Ці вічні супутники батьківського серця. І туга.
Це була одна з найнепростіших розмов за всі мої тридцять років у журналістиці. Весь час боялась розплакатись. Стрималась, хіба що голос зрадливо дзвенів.
Тетяна Михайлівна і Володимир Антонович БАЛЮКИ – батьки Вадима Балюка, Народного героя України, 26-річного командира мотопіхотного взводу, який нині несе службу у багатостраждальних Пісках. Для них ця війна почалась ще у березні 2014-го, коли в Криму стали з’являтись «зелені чоловічки».
Вадим, розповідає його мама, з дитинства буквально марив армією.
– В одному з інтерв’ю читала, що книга «В окопах Сталінграду» досі залишається його улюбленою...
– Так, книги про війну. А скільки тих танків у нього було, обов’язково ремені через плече, пам’ятаєш, татку? – зворушливо звертається до чоловіка.
За станом здоров’я в армію Вадима не брали. Хлопець здобув мирну професію – його спеціальність  «контрольне вимірювання приладів автоматизації». Навіть трохи попрацював за фахом. Але потім таки домігся свого – пішов служити контрактником. Одразу після одруження. Я пам’ятаю, ми гуляли на тому весіллі. Хіба міг подумати хтось з нас тоді, що цей юний, чесний, закоханий хлопчина через декілька років стане таким серйозним бороданем, що мине якихось п’ять років і він тягтиме на собі з поля бою поранених – і жодна людина, яку він, висловлюючись його словами, «витягав» під Горлівкою, Зайцевим, не загинула. Хіба ми могли знати, що цей молодий чоловік у 26 років командуватиме сорокап’ятирічними і буде для них беззаперечним авторитетом.
Про сина дізнаються
з новин
А все починалось з Криму, куди Вадима направили служити за контрактом. Що тоді казало материнське серце? Чи не намагались втримати біля себе любого сина?
– А то нічого б не дало, – відповідає мама. – Вадим завжди був дуже самостійним, принциповим і чесним. Він казав: «то моє рішення» і ми розуміли, що це остаточно. Та й то мирний був час, секретна частина в центрі Сімферополя.
– Проблем з сином не мали, – пригадує дитячі роки молодшого сина Володимир Балюк. –  Він був завжди чесний, принциповий. І  зараз таким є. Не раз за ці три роки ми просили його лишити все і повернутись додому. Принципово – ні.  Візьме на себе все, аби тільки друзів не підставити.
– Таким людям важко в житті.
– Йому дуже важко. Ми це знаємо, але він нам практично нічого не розповідає. Більше з телевізора й Інтернету дізнаємось.
Щоб знати найсвіжіші новини, пані Тетяна зареєструвалась у ФБ, на її робочому столі – роздруковане інтерв’ю, яке її син дав журналістці «Цензор.НЕТ»:
– Ось з матеріалу Віолетти Кіртоки дізналась, що у нього обпечена рука.  Я вже не знаю, кому вірити, – розповідає пані Тетяна. – Телефонує син, каже, що у них все спокійно, а потім з новин дізнаємось, що на сході знову ускладнилась ситуація. Був випадок – його викинуло з машини і він втратив свідомість тоді, але по сьогодні нічого не розказує про той випадок. Навіть зараз, коли Ян Сіряков їхав до них, питала, що передати, каже, все є, нічого не треба. Коли питаю, що їсть, каже – ковбасу, «Що лиш ковбасу?» – «Багато ковбаси».
Жінка додає:
– Якщо в новинах кажуть, що серед українських військових загиблих немає, я спокійна. Лиш передадуть, що є втрати, доки не додзвонюсь до нього, не заспокоюсь.
Справжній чоловік, Вадим ні тоді з Криму, ні нині зі Сходу не розповідає батькам подробиць. Це вже вдома він розповів історію державного прапору, який вивіз з Криму на материк. Вадим – один з чотирьох військовослужбовців частини залишився вірним Україні, решта – перейшли на сторону росіян. Над частиною вивісили триколор. Тоді наш земляк вночі зірвав його і повернув на місце український. Наранок наш прапор знову зняли і тоді Вадим Балюк тиждень носив його під курткою – аж до наказу повернутись на материк. Уже тут, вдома, віддав його в частину, де далі ніс службу (РЛС у Рідківцях).

«МІЙ ДІМ – ТВІЙ ДІМ»
В Криму Вадиму Балюку довелось залишити все – меблі, речі, навіть дитяче ліжко (дружина з маленьким синочком виїхали на початку окупації). Останні тижні навіть даху над головою не мав: «хазяйка, у якої він жив, працювала десь в органах, попросила його звільнити квартиру, боялася,  як дізнаються, що вона утримує українського солдата, матиме неприємності. З квартири він пішов, а наказу з України покинути територію не було.
– Наш син –  патріот своєї держави, – з гордістю каже тато. – Для нього це важливо.
А мама додає:
– Ми навіть зустрічали його вдома з прапором, кульками… Коли син приїздить, над нашим домом, як над сільрадою, висить прапор, – жартує.
Свого дому у молодого офіцера немає. Коли у Вінниці на церемонії вручення недержавного ордену «Народний герой України» ведуча оголошувала вихід Вадима Балюка, вона додала при цьому: молодий офіцер, який не має власного житла. І тоді, каже Тетяна Михайлівна, на сцену піднявся дідусь з Немирова – чоловік, якого син бачив уперше в житті. Він обняв Вадима і сказав: «Мій дім – твій дім».
У Вінниці, до речі, є пам’ятник відомому архітектору Артинову. За легендою, якщо потримати за руку бронзову фігуру архітектора, то невдовзі матимеш власне житло. Вадим виконав цей ритуал. Може допоможе бронзовий архітектор?
Чужі серед своїх?
У Народного героя поки що немає навіть земельної ділянки під забудову. «Коли АТОвці масово звертались, ми якось не посміли, тепер, виявляється, в місті землі під забудову немає, каже мама. Віримо Марії Іллінічні, яка сказала, що після внесення змін до генплану міста синові зможуть виділити землю під забудову.
Звертались Балюки і до Держгеокадастру, просили належну за законом ділянку для ведення особистого селянського господарства.
– Нам відповіли: шукайте самі землю, питайтеся в сільських радах, де є.
Дивна відповідь, ще дивніше – ставлення до батьків людини, яка захищає цю землю, щомиті ризикуючи своїм життям.
– А знаєте, що в сільських радах, куди ми звертались, кажуть? – продовжує батько офіцера. – «Якщо і є земля, то ми тримаємо її для своїх». Хто ж ми тоді? Чужі? Боюся синові про це навіть і розповідати. Він би не зрозумів.
Балюки вже й не сподіваються, що щось зміниться.  Байдужість і нерозуміння вбиває.
Сподіваюсь, після цієї публікації у відділі Держгеокадастру все ж зреагують. Так, це не бізнесмен просить, не «рішала», за яким високі чини з області стоять. Це батьки офіцера. І якби не він і такі, як він, хтозна, що було б сьогодні з нашою землею.
Пані Тетяна каже, що клопоче вже не стільки для сина, скільки для онука – офіцерського синочка. Сашко народився в Криму, виростає в Новоселиці. Йому п’ять рочків, батька майже не бачить, бо він, як Сашко розповідає друзям у садочку: «на війні».
– Він був дуже маленьким, коли довелось розлучитись з татом, – розповідає Тетяна Михайлівна, – ми боялись, що нинішнього Вадима, з бородою, він не впізнає. Але ні, впізнав одразу на ручки пішов. Ті десять днів, що Вадим був удома, лиш біля нього крутився.
З фронту особливих гостинців не привезеш, от Вадим Балюк і подарував синові посвідчення, яке додається до ордену Народний герой України. Як малий з ним носився! Взяв у садочок друзям показати. Правда, там сховав – щоб не загубити. То ж від ТАТКА!
...Ось така історія героя, який виріс тут, поміж нас. І, сподіваємось, скоро, як все скінчиться, буде вдома. І сльози у батьків будуть лише від радості. Щиро їм цього бажаю!

Ганна ВАКАРЧУК

Назад