Альона КОДРЯНУ #думкивголос
Гуси врятували Рим, а собаки врятують Україну
Ну що ж, дякую нашим слугам народу, що піднімають нам настрій. І все було б ну дуже смішно, якщо б не так сумно. Новий девіз України: «Продай собаку – заплати за газ». Цікаво, а котики вже почали хвилюватись? Адже ще є електроенергія, врешті-решт. Я уяви не маю, які таргани мають бігати – марафон здавати, чи що – в голові, що б таке «зморозити». Це уявити, яка у людини фантазія! Мушу визнати – найоригінальніша відповідь, яку я коли-небудь чула. Майстер! Знімаю капелюха. Не ту професію обрано, ой, не ту. Всі соціальні мережі завалені подібними картинками. Бідні собаки, хіба вони думали, що стануть зірками різних мемів? Як на мене, собака – справді друг людини. Ну як можна вчити продавати свого друга? Я краще буду мерзнути! Хм, цікаво, а за що ще можна розрахуватись такою валютою? Собака – газ, кіт – електроенергія, що там далі, папуга – кіло ковбаси? Морська свинка – літр бензину? Адже не у кожного є машина, та й морську свинку не часто побачиш в хатах. Це все, звичайно, жарти. Тепер до більш серйозного. Якщо вже наші чиновники не можуть відповісти на запитання, як жити пенсіонеру на ці мізерні гроші, то про що ще можна говорити? А зробити таку програму для них – прожити місяць, як пенсіонер. Забрати машину, дорогі речі, переселити в звичайну квартирку пенсіонера, вручити урочисто мінімальну пенсію і – живи, пританцьовуючи. Головне – щоб в хаті не було пса. Бо ж продасть! Важко жити в країні, і морально, і фізично виснажуєш себе по повній, щоб хоч якось прожити. І коли чуєш таку відповідь на запитання: «Чим платити за газ?», ще й не від сусіда Валєри, а від самого слуги народу... Ну немає слів у мене. І надія на те, що все ж встане Україна з колін і навчиться жити краще, просто десь зникає в повітрі з кожним днем…
БУДЬМО ЛЮДЬМИ...
Травневим ранком, повільно йшла я на роботу... Вже втомлена, вже без емоцій, вже без енергії... Я йшла і розуміла, що на мене чекає черговий завантажений робочий день з краплями напруги, нервів, терміновості і так далі. Місто порожнє, але це тільки вранці. Рівно о 7.55 включилося «це», котре звучало на все місто. Приємний, і в той же час суворий чоловічий голос «віщав» про карантин, його необхідність і купу всього. Звичайно, радості мені це не додало. А, навпаки, стало моторошно. Все це нагадало мені голос Левітана в 41-му... От чесно, на секунду навіть мурашки пробігли... Чи то від вологи та холоду, чи то від порожнечі міста... Я просто йшла по своєму внутрішньому навігатору, «на автоматі», з поняттям того, що життя ніколи не стане колишнім. І мова не про молодих бізнесменів, у яких «прогоріла» справа, не про учнів, які забули про існування школи (хоча куди там з дистанційним навчанням?), не про бабу Люсю, яка не ходить по місту, збираючи останні новини, а про страх. Ми завжди будемо жити в страху. Навіть якщо Україна переможе вірус, де гарантія, що він не повернеться знову? Не знаю, як вам, а мені до божевілля хочеться вийти на вулицю без маски, рукавичок і вдихнути на повні груди. Адже люди не зробили абсолютно ЖОДНИХ висновків, ЖОДНИХ. Що зайвий раз доводить, людина – бездушна істота. Все так же триває і буде тривати обливання брудом. Вулиці ні на краплю не стали пахнути добром і позитивом. Повітря так само просочене заздрістю, злістю, плітками і гординею. Вперше я піймала себе на думці, що хочеться все поміняти. Починаючи від місця проживання, закінчуючи банальною зубною щіткою. Допоможе це? Гадки не маю. Але цей висновок налякав до жаху. Я ж так люблю все, чим займаюся, люблю своє місто і все, що відбувається в ньому. Сподіваюся, біда пройде. Пора братися за розум, люди. Ця прірва засмоктує всіх нас. І змінити ситуацію можемо тільки ми. Я не втомлююся закликати до адекватності і простого життя. Та перестаньте ви вже заздрити, ставити палиці в колеса, обговорювати. Живіть своїм життям. Будьте людьми. Колись захочеться, але буде пізно...
P.S. Добра і побільше людяності. Будьте чесними і «нормальними» людьми, як би важко це не давалося...
